Різне

Днями до Марії зателефонував молодший син Олекса, сказав, що одружується. — Весілля справляти не будемо, лише тісне коло людей. Тож ви, мамо, не турбуйтеся, їхати не треба. Сумно стало матері від того, що в тому тісному колі людей, для неї місця не знайшлося

Життєві історії

Днями до Марії зателефонував молодший син Олекса, сказав, що одружується. — Весілля справляти не будемо, лише тісне коло людей. Тож ви, мамо, не турбуйтеся, їхати не треба. Сумно стало матері від того, що в тому тісному колі людей, для неї місця не знайшлося

Не думала Марія, що на старість єдиною її втіхою стануть квіти, якими вона щодня торгувала на базарі. Хоч і чоловіка мала, і троє дітей, а залишилася самотньою. На ринку місцеві квітникарки недолюблювали бабу Марію. Просили ставити таку ціну на квіти, як у всіх. Бо ж покупців переманювала низькою ціною і щирою душею.

На всі зауваження Марія лише усміхалася. Закони бізнесу вона не знала, у неї були свої закони, написані серцем. За матеріалами

— Скільки коштують ваші хризантеми? Ось ці — червоні… У мами сьогодні день народження. А це її улюблені квіти.

Старенька простягнула хлопцеві букет:

— Так бери. Хай мама потішиться. Бери, кажу…

Вдячно усміхнувшись, хлопець пішов. Марія довгим поглядом проводжала його високу постать. На очі набігла непрохана сльоза…
Життя її не пестило. Змалку важко працювала. Родина була велика, а Марія — найстарша з дітей. От і лягали домашні клопоти на її ще зовсім юні плечі.

Мати працювала дояркою. Доїли за тих давніх часів уручну. Корів — понад тридцять, і все це — тричі на день обійти. Марія щодня неньці допомагала, бо важко було неньці. Батько теж цілими днями місив ногами землю на колгоспних полях, приходив, коли вже сутеніло, втомлений і сердитий. І ніколи ніхто не приголубить, слова доброго не скаже. Іноді образа наскрізь пропікала. Заховається Марія за клуню, поплаче нишком і знову до роботи… Так і росла, мов сирота, при живих батьках. Бабця Федора, мамина мама, часто сварила дочку:

— Чого за дитиною не дивишся? Всю роботу на Марійку звалили. І тільки гир та гар до неї. Хіба я так тебе виховувала? Ти в любові купана. Хай як було важко, але й убрана ходила не згірш од інших дітей. А подивись, у чому твоя дочка ходить!

— Що ви від мене хочете? Всі діти батькам допомагають. А вона ж у нас найстарша, опора…

— Все одно дитина. Забавок хочеться. А ви дітей народили не для Марії, а собі. Бери старших хлопців із собою на ферму, вони вже чималі, теж можуть допомагати. І на обновки для Марії не скупись…

Висварить бабця Федора дочку. День-другий у хаті випогодиться, батьки навіть лагідніше говорять із Марійкою. Втім, потім все повертається на круги свої…

Та час на місці не стоїть. Виросла дівчинка. Вже й парубки стали до неї пильно придивлятися. Хоч і бідна дівка, але ж красна, мов сонце. А Марії сподобався Микита. Високий, чорнявий, очі темні, як у цигана. Так добре й затишно було в його обіймах! Як уступив у хату зі сватами, ледь не стрибала від радості…

Прийшла в чужий дім невісткою. Свекруха гарно зустріла. Сподобалось там Марії. Хоч і роботи вистачало, та все з піснями та жартами. Жодного дня не жалкувала за отчим домом, бо дім чоловіка став, наче рідний.

Народився Максимко. Чоловік на руках носив її від радості. Розпочали будівництво власної хати. За два роки Марія вже хазяйнувала у своєму гніздечку і від щастя землі під ногами не чула. У цьому домі народила ще двійко діток — донечку Ганнусю та синочка Олексія. Діти росли, клопотів більшало. Додався ще один, найскладніший: Микита став зазирати в чарку. Та ніколи нікому не поскаржилась. Сумно усміхалась та й ішла на роботу.

Навіть свекруха в розпачі розводила руками:

— Що йому таке? Звір, а не людина. Сходила б ти, Марійко, до Катрі, хай би та карти розкинула та подивилась, що воно таке. Може, не доведи Господе, пороблено?

— Не піду ворожити. Гріх це… Така, значить, мені доля випала, — зітхала Марія.

А Микита продовжував жити, як хотів. А потім і знайшов собі іншу. Уже й сусідки Марії в очі чвиркали:

— Ти чому все це терпиш? Збери у вузол його шмаття та й жени у шию. Хай знає, як жінку шанувати!

Марія мовчала. Вона хоч кілька років була щаслива завдяки Микиті. Тож хай собі буде так, як є. Може, дай Боже, отямиться чоловік… Не сталося того, про що мріяла. А потім раптово не стало чоловіка.

Овдовіла Марія. Усе подальше життя присвятила дітям. Для себе не жила ніколи, бо не вміла. А діти виросли невдячні. Як повиростали й пішли на свій хліб, то до матері й дорогу забули. Старший син рано одружився, живе аж у Болгарії. Раз чи двічі на рік буває, що телефонує. Дочка вивчилась на юриста, вдало вийшла заміж. Дуже заможно живе, до Марії не вчащає. Провідає раз на півроку — та й на тому все. А онуки й узагалі не приїздять. Що ж їм у баби в селі робити? Нудитись?..

Молодший син біля одного з відомих політиків крутиться у помічниках. Певно, допомагає йому людські гроші красти… Марії соромно односельцям казати, де працює Олекса, але ж ті і самі все розуміють.

Ось нещодавно телефонував, сказав, що одружується.

— Весілля справляти не будемо. Лише тісне коло людей — та й по всьому. Тож ви, мамо, не турбуйтеся, їхати не треба.

Усміхається Марія сумно: їй, бачте, в тому «тісному колі» місця не знайшлося. Та нехай! Аби дітям було добре…

Знайшла втіху в квітах. Спочатку сіяла для себе. Згодом стала на ринок у райцентр возити. Все ж якийсь підробіток, бо куцої пенсії не на все вистачає. Але ж який із Марії торгаш? Більше задаром роздасть, ніж вторгує. Ідуть до баби Марії по квіти. Бо лише від одного погляду на її просвітлене обличчя на душі теплішає. Усміхнеться, приголубить свої квіточки, мов дітей маленьких. Хто ж байдуже пройде повз? Спиняються, розпитують, що та скільки.

Не розгубила Марія краси своєї душі, зосередилася на квітах. Це все ж краще, ніж сумувати над несправедливістю життя…

Ірина ЯСІНСЬКА

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *