НАДІЙКУ ВИХОВУВАЛИ ДІДУСЬ З БАБУСЕЮ. УСЕ ЖИТТЯ ВОНА ВВАЖАЛА СЕБЕ КРУГЛОЮ СИРОТОЮ. А ТУТ НЕЩОДАВНО, РОЗБИРАЮЧИ СТАРІ МАМИНІ РЕЧІ, ЗНАЙШЛА ЛИСТИ, ЯКІ ВОНА ПИСАЛА ІВАНОВІ, КОЛИ БУЛА ПРИ НАДІЇ

Дід Іван полов грядки. Сонце піднімалося дедалі вище, ставало дуже спекотно і він глянув на небо, ніби попросив у нього дощику, щоб хоч якось відійти від літньої спеки. Він працював і згадував свою молодість, а точніше сказати, свою найбільшу помилку в житті.

– Якби ж можна було повернути час. Чому так і ніхто не винайшов машину часу?

В діда Івана завжди було чистенько на грядках, та що казати, його чималий будиночок був завжди в порядку. Не кожна жінка в їх селі могла похвалитися такою чистотою та акуратністю.

Іван в добротному будинку жив один, так склалася його доля. Та в нього були племінники, для яких і старався виростити картопельку, бурячок, цибульку. Декілька разів на рік вони приїжджали до дідуся і тішили його своєю присутністю, а коли їхали, то з радістю клали в багажник все, що приготував для них дідусь.

Він часто сидів на лавці і згадував її, свою Ганусю і картав себе за той вчинок, який зіпсував йому все життя.

З Ганусею Іван познайомився на сільській дискотеці. Вона була скромною, чорнявою і тендітною дівчиною, яка одразу ж припала в серце парубку. Він тоді був студентом юридичного факультету. Приїхав додому на канікули і зустрів її. Запросив на танець. Провів додому. Так банально розпочиналося їхнє кохання. Від друзів дізнався, що дівчина працює вчителем у школі.

Сама з другої області, а до них прийшла працювати за скеруванням. Нерідко друзі казали Іванові, що розтопив серце Снігової королеви, адже раніше вона поводилася стримано, додому з танців ходила лише з подругами, а всі залицяння відхиляла. Іван лише усміхався, бо знав її зовсім іншою – лагідною, турботливою, чуйною. Іван часто запрошував Ганусю на побачення. Багато часу проводили разом. За тими побаченнями швидко летіли дні – й ось хлопець мусив їхати на навчання.

Прощатися закоханим було важко. Обіцяли зберегти свої почуття. Писали одне одному довгі листи, розповідали, як минав кожен день, на папері будували мрії та ділилися найзаповітнішими думками.

На Різдвяні свята Гануся приїхала до Івана в столицю. Ці два тижні були найкращими в її житті, та прийшов час розлуки, і їй потрібно було повертатися до роботи в рідне село Івана. Та через місяць дівчина зрозуміла, що носить під серцем дитину, про це вона одразу ж написала Івану. Іван не тямив себе від щастя. Він вже уявляв, як іде з Ганусею під вінець.

Та одного дня його викликали  в деканат і як кращому студентові-п’ятикурснику запропонували пройти переддипломну практику за кордоном. А потому обіцяли дати хорошу роботу. Іван довго вагався: з одного боку, вдома чекала кохана дівчина, а з іншого – вирішувалася його доля. Знав, що вдруге йому такої пропозиції не зроблять.

Отож написав Ганусі, щоб не народжувала дитину. У листі додав, що кохає її, але не може одружитися, бо їде за кордон… Відповіді він так і не отримав.

Поїхав за кордон, пройшов практику, повернувся додому. А коли захистив диплом, знову поїхав туди на роботу. Зарекомендував себе як чудовий фахівець, тож йому запропонували цікаву роботу з перспективами кар’єрного росту.

Писав Ганусі листи, але вона не відповідала. А за пів року з дому прийшов лист. Його сестра Наталя написала йому, що Гануся виїхала, адреси не залишила. Лише просила йому переказати, що ніколи не любила його, і зробила все так, як він і просив

Іван тоді полегшено зітхнув. Значить, не судилося. Рік минав за роком. Він повернувся на Батьківщину. Відкрив приватну справу у столиці. Допомагав рідним стати на ноги. Не зогледівся, як сивина торкнулася скронь. Увесь віддавався роботі. А коли сестра Наталя натякала, що час би й про сім’ю подумати, чоловік лише жартував. Просто ні до кого у нього не було таких почуттів, як до Ганусі.

Деякий час він намагався відшукати Олену, та пошук був безуспішним. Коли вийшов на пенсію, свою справу залишив племінникам, а сам повернувся у батьківську хату. Полагодив і почав господарювати. Так іще минуло декілька років.

Пізно Іван зрозумів, що зробив неправильний вибір. Шкодував, але виправити нічого не можна.

Одного дня діда Івана розбудив собака. Визирнув у вікно. Біля своїх воріт він побачив автомобіль. Одразу подумав, що племінники приїхали, але коли вийшов на ґанок, то був здивований. На його лавочці сиділа жінка. Вродлива. Струнка. Розумів, що бачить її вперше, але щось знайоме було в цих карих очах.

Вона не заставила його довго чекати. Лише запитала, чи він господар оселі. Коли ствердно кивнув і поцікавився у жінки, хто вона така, та довго мовчала. А потім тихо промовила: “Не впізнаєте мене, тату?”. Іван аж сів на сходи від такої несподіванки.

Коли вони сиділи за столом, а Іван отямився від несподіванки, гостя пояснила, що вона донька Ганусі Надійка. Саме вона повідала чоловікові, що коли її мама отримала того листа, то зібрала речі й поспішила переїхати. До батьків не повернулася відразу, щоб не ганьбити їх перед людьми. Лишень перед самим народженням сповістила, що чекає дитину.

Про батька дитини сказала, що його немає. А самої Ганусі не стало. Надійку виховували дідусь з бабусею. Усе життя вона вважала себе круглою сиротою. А тут нещодавно, розбираючи старі мамині речі, знайшла листи, які вона писала Іванові, коли була при надії.

Писала, що не може змиритися з його зрадою, писала, що не уявляє свого життя без нього і хоче цю дитину. На одному з листів знайшла ось цю адресу. І нарешті наважилася приїхати. Слухаючи розповідь доньки, Іван не стримував сліз.

– Я не тримаю на вас зла. Так уже сталося. І нічого не змінити. Але так хотілося побачити свого батька. Я уже сама скоро бабусею стану, тож вирішила приїхати до вас, тату. Бо ж немає в житті нічого важливішого за сім’ю. А тепер хочу, щоб і ваша старість була обігріта сімейним теплом, – сказала Надійка.

Іван нічого не відповів. Став перед донькою на коліна й прошепотів:

– Вибач мені, доню! За все вибач!

З того дня Іван вже не самотній. Він залишить свій слід у житті. Решту свого життя він присвятив Надійці та своїм онукам та правнукам. Він говорив їм про найважливіше правило в житті: ніколи не варто нехтувати справжнім коханням, бо воно дається раз на все життя!

Джерело ibilingua

Фото ілюстративне – axiom

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *