Різне

Не знає, звідки бралися сили усміхатися мамі, чоловікові, маленькій доньці. І лише той вечір Олеся не забуде ніколи. Коли донька, граючись, смикнула її за волосся. Хвилясте пасмо так і зависло у Світланчиних руках. За деякий час від її пишної тугої коси не лишилося й сліду

Олеся вкотре їхала до Києва. Ось уже вісім років щовесни вона відвідує столичну клініку. Проходить курс реабілітації, нові обстеження та консультації. Пригадує, як співчутливо дивився на неї професор після операції. Мовляв, ми зробили усе, що залежить від нас. Але… Олеся знала все і сама. Може, рік чи два…

Перечитала про свою проблему багато літератури, вишукувала нові методи в Інтернеті. А раптом?.. Втішного було мало. Тож коли постало питання про операцію, медики не дуже й наполягали. Чоловік теж. При згадці про неї Олеся ловила на собі розгублений, переляканий погляд Дмитра. Та уже прийняла рішення: вона мусить використати цей мізерний останній шанс.

Після всього, уже вдома, в Тернополі, проходила курс хімії. Не знає, звідки бралися сили усміхатися мамі, чоловікові, маленькій доньці. І лише той вечір Олеся не забуде ніколи. Коли донька, граючись, смикнула її за волосся. Хвилясте пасмо так і зависло у Світланчиних руках. За деякий час від її пишної тугої коси не лишилося й сліду. Через рік вона поїхала до Києва знову.

За матеріалами – Наш день.

– Наступної весни сподіваюся теж вас побачити. Повірте, не такі вже й погані ваші справи…

У голосі професора відбилася чи то втома, чи байдужість. Скільки їх у нього, таких як Олеся? Звісно ж, вона пропустила повз вуха його останні слова: надто вже трафаретно вони прозвучали. А от ті попередні, оте «сподіваюся», – вразили її. Що ж, на зло цьому вченому світилу вона доживе до наступної весни.

І знову казенні стіни, які давно потребували ремонту, тому виглядали ще більш приреченими. Та сама невидима павутина, готова обірватися щомиті.

Знесилена після «хімії», ледь переходила кімнатою. А тут ще Дмитро… Помічала, як уникає її, ховаючись за роботою, як збирає крадькома речі. Коли ж він зважиться нарешті? Зважився.

– Нам треба поговорити, Олесю…

– Не треба. Якщо замислив покинути мене – іди. Я зрозумію. Кому потрібна така жінка? Вона не знає, що було гірше: день, проведений у стінах палати, чи ця мить. Надіялася: чоловік отямиться, пригорне її, заспокоїть. Та він щось пояснював, мовляв, найме для неї хорошу няню. А йому необхідно заробляти гроші: і їй, і для доньки, для їхньої Світланки. Підвернувся якраз вигідний контракт у Києві. Не мала сили заперечити, мовляв, для усього цього не обов’язково оформляти розлучення. І все-таки Дмитро поїхав. А вона – дожила. До своєї другої весни. У голосі професора якщо й не з’явилася цікавість, то, принаймні, зникла байдужість.

– Олесю, ви – молодець, – легенько стиснув у долоні її схудлі пальці.

Усю дорогу додому Олеся проплакала. Згадувала ті перші дні, тижні, коли їх зі Світланкою залишив Дмитро. Лежала тоді цілими днями у ліжку, із заштореними вікнами. Здавалося, навіть сонячне світло, що розсікало кімнату, спричиняє незручність. Їй хотілося лише нічого не відчувати і не думати ні про що. Та котрогось дня до неї заїхала колишня свекруха.

– Світланка з мамою гуляють у дворі, – мовила Олеся байдуже.

Хотіла, аби ця, тепер, по суті, чужа для неї жінка, швидше пішла. Утім, свекруха і не збиралася йти.

– Я бачила їх. Але я до тебе, Олесю. Маю дещо повідомити. А саме – завтра ми з тобою поїдемо в одне село. Там живе жінка, яка зливає віск і…

– Магія? – ледь чутно вимовила Олеся. – Тільки цього мені не вистачало.

– Ні, ця жінка просто допомагає людям, а ще, принаймні, я таке чула від інших, каже правду. І не переч мені. А про Дмитра – не думай. Він учинив дуже погано, і я не хвалю свого сина.

До села вони приїхали рано-вранці. У хаті справді пахло травами. Десь у кутку кімнати мерехтів тоненький вогник свічки. Ворожка чи цілителька, Олеся не знала, як називати цю жінку, уважно розглядала «злитий» з неї віск.

– Тебе порятують тільки віра й молитва, – мовила врешті. – Я ж тобі нічим не зараджу.

– І оце все? – Олеся була розчарована.

– Усе. Справжня віра і справжня молитва. Іди до храму навіть тоді, коли, здається, й підвестися не можеш.

– А трави, якесь зілля? – Олесі не хотілося просто так піти з цієї, захованої у густих вишнях, хати.

– Добре, бери, якщо хочеш, зілля. Пий замість чаю: суничнисько і чебрець, м’яту і квіти глоду… Не зашкодить. А ще скажи рідним – нехай дають на службу Божу за твоє здоров’я одночасно у різних храмах. І більше ніколи не закривай від світу Божого вікна. Від того, що має бути, не сховаєшся.

Уже вдома Олесі не давало спокою запитання: звідки ця жінка, яку вона раніше ніколи не бачила, дізналася про її зашторені вікна?

У неділю Олеся уперше за багато часу пішла до церкви. Тихо і лагідно дивилася на неї з ікони Мати Божа з Ісусиком на руках…

Коли Олеся приїжджала на обстеження до Києва утретє, вчетверте, вп’яте.., професор неодмінно збирав консиліум.

– Погляньте, це дивовижно, але, все-таки, що значить вчасно і вдало зроблені рішучі кроки.

Ось і сьогодні все повторилося.

– Олесю, вам навіть не слід залишатися на подальші обстеження. Повірте, результати справді хороші. Інколи я навіть сам не вірю. Але «хімію» мусите проходити щороку. Як і приймати пігулки.

Вона вийшла на залиту сонцем вулицю. На маршрутку, що курсує з Києва до Тернополя, іти уже запізно, на вечірній поїзд – іще рано. Вирішила: купить квиток і піде у театр. Як колись, у дні студентської юності, коли вчилася у столичному виші. Неважливо, яка вистава. Театр – це свято завжди.

Загубилася у партері серед глядачів. Та щось не давало спокою, щоб сповна насолодитися виставою. Ніби відчувала чийсь погляд. Допитливий, недовірливий. Ось і антракт. Олеся поспішила до буфету випити холодної води. І раптом:

– Олесю, ти?

Дмитро… Скільки ж це вони не бачилися? Років два? Останній раз, коли Дмитро заїжджав до доньки на день народження, Олеся була якраз не вдома. Утім, яке це має значення – коли? До доньки Дмитро ще зрідка навідувався, про те ж, що обіцяв допомагати їй, Олесі, забув якось одразу після розлучення. Розпитував, що вона робить тут, у Києві, як донька.

– Зі Світланкою усе гаразд. Запитуєш, як я?

Незчулася, як з уст злетіли слова:

– Я в Києві у відрядженні.

Дмитро дивувався: вона працює? Звісно. Повернулася на роботу, її навіть підвищили у посаді. А як же недуга? Їй же тоді призначили їй пожиттєву пенсію.

– Вони помилилися, Дмитре. Уявляєш? У нашій країні, на жаль чи на щастя, і таке трапляється.

– Справді. І волосся у тебе відросло. Таке ж пишне, як і до всього, як колись, – Дмитро торкнувся білявих хвиль, що спадали на Олесині плечі.

Вона відсторонилася від руки, що колись була їй такою рідною.

– Ми ще зустрінемося, Олесю? Давай я проведу тебе на поїзд. Або ще краще заночуй у мене, поїдеш додому завтра. Ми ж усе-таки не чужі.

Розказував, що живе сам, якось і досі ні з ким не склалося. Часто згадує її, Олесю. Може, їм спробувати усе спочатку? Тим паче, що не така вже у нього й престижна робота у Києві…

Так часто згадував, що аж ніколи не міг зателефонувати, подумала. А вголос сказала:

– Тобі пора, Дмитре, антракт закінчується. Я ж, мабуть, на другу частину вистави не піду. Ще маю з деким зустрітися. А те, що ми з тобою не чужі… Та, мабуть, уже й не рідні. Спішила до виходу, не оглядаючись. Для чого їй була потрібна цей обман? Цей вираз розгубленості на Дмитровому обличчі? Зупинилася на мить перед дзеркалом. Вийняла з сумочки гребінець, причесалася. Дмитро так і не зрозумів, що у неї на голові перука. Олеся ще вагалася, чи купувати цю річ – дорого. Зате – як справжня і не відрізниш, що це не її волосся. На вулиці падав дощ. Бринів у повітрі озоном та віддаленими пахощами бузку. Олеся вдихнула з насолодою. Минув ще один, відібраний у хвороби, прожитий нею день. А решта? А решта – віра і молитва…

Автор – Зіна КУШНІРУК.

Фото – ілюстративне.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *