Різне

НЕ ЙШЛА, БІГЛА ДО БАТЬКІВСЬКОЇ ХАТИ. ЗАМКНУЛА ДВЕРІ, ВИМКНУЛА СВІТЛО, СІЛА НА ДИВАН. «ЩО Я НАРОБИЛА! — КАРТАЛА СЕБЕ. — ЩО ПРО МЕНЕ ПОДУМАЮТЬ?

Однокласники.

Коли Ніна прийшла на зустріч однокласників, на шкільному подвір’ї зібралося вже чимало людей. Багатьох вона впізнала ще здалеку, помахала їм рукою і поквапилася, бо всі вже збиралися заходити до актової зали.

— А ТИ не змінилася, з роками ще краща! — раптом почула вона до болю знайомий голос.

Зойкнуло серце. І півонії випали з рук. Оглянулася.

— Господи, невже ти, Павле? А ми й не сподівались, що ти приїдеш! Яка радість!..

Щоб угамувати емоції, Ніна побігла до однокласників, які тісним колом обступили стареньких учителів.

— Дівчата, хлопці! — їй аж дух забило від хвилювання. — Павло приїхав!

Скільки разів за 20 років, що минули від випускного, вони збиралися, а Павло не приїжджав. Звичайно, дорога далека, інша країна… Але вона знала та й дехто з однокласників здогадувався, що через неї не приїжджав він на малу батьківщину. Не хотів тривожити своєї душі і набридати їй.

Перші відділилися від гурту дівчата. Стали обнімати, цілувати Павла. Потім — хлопці, вчителі. А він стояв, як у юності, розчулений, розгублений і щасливий. Бо побачив рідні місця і дорогих людей, серед яких минуло дитинство.

— Ти хоч фотографії родинні привіз? — щебетали жінки. — Бо ми за ці роки сімейними альбомами пообмінювались уже.

— У мене немає родини…

Запала тиша. Тільки чути було спів пташок у шкільній черемсі.

— Зрозуміло, — спробував хтось пожартувати. — Поки був одружений, жінка не пускала. А тепер, коли вільним став, вирвався.

— І одруженим не був.

— Як це? — вихопилось у найбалакучішої з класу Світлани.

І знову тиша і спів пташок.

Як завжди, на допомогу прийшли вчителі. Вони почали засипати Павла іншими питаннями. Ким тепер працює? Де живе? Доктор технічних наук. Викладач у виші. Поїздив по світу, а останні п’ять років живе у Вільнюсі.

— І що, не знайшов собі пари? — знову не вгавала Світлана.

— Кращих дівчат, як у рідному селі, не зустрічав. А ви вже всі одружені. Тож і доводиться холостякувати. Спізнився я.

— А ось і ні! Ніна у нас одинока.

— Як це? — вирвалося тепер у Павла, і він почервонів через некоректне питання.

А вона тихо відділилася від гурту і зникла. Не йшла, бігла до батьківської хати. Замкнула двері, вимкнула світло, сіла на диван. «Що я наробила! — картала себе. — Що про мене подумають? Вчинила, як дівчисько. Втекла, як тоді, на випускному»…

…Вони просиділи за однією партою 10 років, дружили. Про кохання не говорили, але хіба їхні серця його не відчували? А хіба дивилися вони один на одного лише як друзі?

На випускному вечорі, коли він на черговий танець знову запросив іншу однокласницю, тихенько вийшла зі школи і побігла додому. Як вона ридала — здавалося, стіни в кімнатці дрижали від її схлипувань. Стільки було мрій, стільки сподівань на цей прощальний бал. Уявляла, як вони разом ідуть зустрічати світанок, як він освідчиться їй у коханні, як запропонує вчитися в одному місті. Та всі мрії розбив один-єдиний вечір.

Вони більше не бачились. Через день після випускного Ніна подалася шукати щастя до столиці. Він мав їхати вчитися до Прибалтики, де давно жила його бездітна тітка, яка викладала у тамтешній політехніці. Казала мати, що перед від’їздом приходив, хотів поговорити з дівчиною, але вона уже була в дорозі. Листи з далекої Прибалтики сипалися щодня. І так протягом місяця. Тоді вона відповіла, попросила більше ніколи їй не писати. Не могла простити затьмареного світанку, який буває у житті лиш раз. Юнацький максималізм… Потім усі літа вона жила із думкою про Павла. Піти заміж за іншого не схотіла.

І ось тепер, у цю ніч, таку розтривожену і болючу, вона знову мріяла, сподівалась на диво. У казку хочеться вірити і дорослим.

У вікно хтось обережно постукав…

Автор – Лариса ГЕРУС.

Фото – ілюстративне.

Джерело Intermarium.news

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *