Оксана радісно вибігла з хати й застигла: з машини вийшли незнайомі їй хлопці. Мама обняла дочку і відвела її трохи вбік: – Це Андрійко. Або ти виходиш за нього, а потім ви розлучаєтеся, або сором і поговір переслідуватимуть тебе все життя. Вибирай

Оксана, заливаючись гіркими слізьми, шепотіла:

– Що ж тепер, мамо? Який сором… Усе село сміятиметься, що наречений на весілля не приїхав. Краще зникнути з лиця землі, ніж пережити таке.

– Не хвилюйся, Оксанко, щось придумаємо, – заспокоювала мама доньку, а в самої в голові народжувалася шалена думка.

– Олеже! – гукнула сусіда. – Їдьмо до поїзда.

– Нема проблем, – відповів той. – Для вас, Людмило Іванівно, хоч на край світу.

Жінка голосно грюкнула дверима авто, зручніше вмостилася на сидінні.

– Зараз будемо шукати Оксані нареченого, – мовила цілком серйозно.

Олег вирячився на неї здивовано:

– Ви що, жартуєте? Думаєте, хтось погодиться?

– Чому б ні? – щиро здивувалася. – Я ж заплачу йому. Гроші нині всім потрібні.

І Людмила Іванівна впевнено попрямувала на перон. Підійшла до двох молодих хлопців, поговорила з ними, а за хвилю-другу вже вела їх до машини.

– Їдьмо, Олежику, в магазин, – сказала. – Одягнемо молодого з дружбою.

– А паспорт у молодого є? – посміхнувся Олег.

– Є. Усе буде добре, – втомлено відповіла Людмила Іванівна. – До речі, познайомтеся: наречений Андрій і його дружба Ігор…

– Гляньте, молодий приїхав! – загомоніли гості. – Нарешті.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *