“Розумієте, тут все складно. Ця дівчинка не одна, вони трійнята. Всіх заберете?” – з жалем сказав директор дитячого будинку

Мене звуть Міла, а мого чоловіка Саша. Ми одружилися 7 років тому. Весілля було пишне і веселе. Гості від душі бажали нам любові, взаєморозуміння і, звичайно ж, дітей. За ними ми і поспішили відразу після весілля.

Перша моя вагітність була невдала. Ембріон застиг у розвитку. Як це називають «замерз». Ми погорювали і продовжили свої старання, але знову все йшло не так. Друга вагітність була ще гіршою за першу – позаматковою, а після операції мені винесли страшний вердикт. Я ніколи більше не зможу мати дітей. Тепер вже наше горе було безмежним. Ми з чоловіком дуже сильно переживали. Стали жити для себе, добра наживати.

Але ось нам уже за 30. У нас є все необхідне – квартира, дача, дві машини. Ми двічі на рік розважаємо себе подорожами за кордон, але відчувається в нашому житті якась порожнеча.

Саша першим заговорив про усиновлення.

– «Міла, може, візьмемо когось із дитбудинку? У всіх діти. Всі тільки й говорять про візки, самокати і мультики. Теж хочеться ростити дитину ».

– «Саша, я думала про це, але як то боялася тобі запропонувати. А ти кого хочеш? Хлопчика чи дівчинку? »

– «Мені все одно, але більше, напевно, дівчинку. Хочу, як принцесу її ростити ».

Я погодилась. Ми стали збирати документи. Наші матеріальні показники дозволили отримати дозвіл на усиновлення дуже швидко.
І ось настав той урочистий день, коли ми пішли в дитячий будинок.

На новонародженого ми не розраховували – чекати довго. А ось старших діток там було повно. Коли ми прийшли вони грали на майданчику. Ставши віддалік стали їх розглядати. Раптом, я відчула, що хтось тягне мене за руку. Опустивши очі, я побачила біляву дівчинку зі смішними веснянками. На вигляд їй було років 3-4. Вона посміхнулася і запитала мене: «тітка, а ви випадково не моя мама?». Моє серце мало не зупинилося. Я навіть не знала, що їй відповісти, але сльози  потекли з очей і слова самі зірвалися з моїх губ: «так, моя люба. Ми з татом прийшли за тобою ».

Саша взяв дитину на руки, і ми пішли до директора дитячого будинку. Його звали Олексій Павлович. Побачивши у нас на руках цю дівчинку, він негативно похитав головою з якимось жалем і попросив вихователя забрати дитину, а нас повів до кабінету для розмов.

-Розумієте, тут все складно. Ця дівчинка не одна.

Я перебила Олексія Павловича: ну і що? Візьмемо обох. У неї братик?

-Ні у неї дві сестри. Вони трійнята. Всіх заберете?

-Ми з Сашком дружно заплескали очима. Три однакових принцеси. Таке хіба буває? Від них відмовилися батьки?

-Їх мама наша вихованка. Молоденька була зовсім, коли завагітніла, а тут відразу троє. Ось і не витримав її організм. Дітей врятували, а її немає. Немовлятами їх ніхто не взяв. Кому потрібні відразу троє? А розділяти таких можна.

-Нам потрібні! – впевнено сказав Сашко. Ходімо. Показуйте вже всіх. Як їх звати?

-Маша, Даша і Саша – теска Вам буде.

Ми поспішили до дівчаток. Вони відразу поставилися до нас як до рідних. Завалили питаннями і розповідями.

Через кілька днів ми вже вп’ятьох поїхали вибирати нову велику квартиру. Адже при нашій уже багатодітній родині місця потрібно було багато.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *