Софія обіцяла собі більше ніколи не одружуватися, але одного разу біля церкви до неї підійшов Володимир, який не дава спокою жінці

Софія не знала щастя зі своїм чоловіком, тому вони прийняли рішення розлучитися. Так і зробили.

Хоч і дітей мали, два хлопчики і одна дівчинка — були вже старшими, тому все зрозуміли, і ніхто не хвилювався, що це якось важко будуть переносити діти.

Після розлучення Софії дихалося значно легше, адже ніхто не нервував, ні на кого не потрібно було кричати, чогось просити. Здавалося, що все набагато краще. Сім років поспіль вона працювала, аби хоч якось допомогти своїм діткам, а ось вони вже і поодружувалися.

Софії навіть не хотілося, аби хтось залицявся до неї, адже їй було добре і самій, тим більше першого шлюбу їй вистачило. Жінка працювала у лікарні, де її всі дуже поважали, адже вона була не тільки хорошою людиною, а ще й висококваліфікованим спеціалістом.

Та хоч Софія і не хотіла, аби до неї хтось підбивав клинці, все одно це сталося. Недільного ранку біля храму Божого до неї підійшов чоловік, що відразу запропонував переїхати жити до нього у сусіднє село. Він вже давно був вдівцем, має двоє синів, які ростуть без материнської любові. Чоловік був хорошим господарем, мав велике господарство, але сам не справлявся, тому просив допомоги. Софія навіть і не задумувалася, бо не хотіла нічого подібного — відмовила, без сумнівів.

Та Володимир, чоловік, що зустрів її біля церкви, не здався і був дуже наполегливим. Приїхав до самого будинку фурою та кіньми. Запрошував жінку до себе, хоча б на чай у гості. Софія погодилася, але взяла із собою наймолодшого сина.

Тільки жінка побачила будинок, то жахнулася, адже добре було видно, що жіночих рук тут не вистачає, а ще, що чоловік далеко не багатій, адже грошей не міг витратити навіть на елементарні речі.

Попри те, що був це недільний день, жінка не змогла втриматися, аби не наводити лад, відразу почала прибирати і командувати, що тут потрібно зробити вже і негайно!

Раптово до будинку прийшов наймолодший син Володимира Руслан і міцно-міцно кинувся обіймати Софію. Він благав її залишитися з ними, адже так хоче, аби в домі була мама.

Софія вибігла на двір, аби ніхто не побачив, що вона почала плакати. Хоч вона і обіцяла собі більше ніколи не вступати у сімейне життя, але вона дуже хвилювалася за Русланчика, який став їй, як рідний.

Ось і живуть вони разом. У будинку тепер затишно, все виблискує чистотою, а хлопці задоволені. 

І сварок ніколи нема у цьому домі, адже всі прислухаються один до одного, є взаємоповага і розуміння.

Нарешті приїхав найстарший син Володимира, він навчався у місті і дуже рідко приїздив, тому Софія не знала, як він відреагує на неї. Ось він вже стоїть у порозі, видно, що ніяковіє, бо не знає як правильно себе повести, що сказати.

— Синку, прошу тебе, не соромся! Ти ж у себе в дома! Я тебе відразу впізнала, бо бачила тебе на світлині, батько показував. Я тебе чекала! Ходи їсти.

І хлопчина полегшено зітхнув.

А потім прибіг Руслан і Софія почула, що він питає у старшого брата:

— А як мені її правильно звати?

— Кажи, як її діти кажуть на неї.

Так, Софія Михайлівна стала для Руслана —  мамою, хоча старший син, шанобливо називав її Михайлівною. Та все одно у сім’ї були дуже теплі відносини.

Так із бідної хати вийшов дуже затишний будиночок, де завжди панувала любов. 

Коли Володимир їхав кіньми, то завжди брав з собою Софію і садовив її так високо, аби всі бачили з ким він їде і сам, плечі розправить і гордовито сидить. 

Згодом Софія і Володимир поводилися, наче закохані підлітки. Сміялися постійно, соромилися, коли діти побачать, що вони разом собі з чогось гигочуть чи обіймаються. Насправді, як у кіно.

Софія наполягла на тому, аби купити іншу хату, новішу і більшу, адже та у якій вони жили вже почала розпадатися та й тісно у ній.

Та щастя обірвалося тоді, коли найстарший син Софії помер і залишив свого малесенького сина з молодою дружиною.

Після поминального обіду родичі Тані — невістки, почали обговорювати до кого та піде жити, адже серед своїх краще, ніж з чужими, без чоловіка.

— Люди добрі! Дякую, що склали повагу і провели мого сина в останню гірку дорогу, але до невістки діла не майте.

Після смерті сина минуло вже 1.5 роки, тому Софія Михайлівна прийняла рішення — брати пенсію, доглядати за внуком та господарством, а невістку відпускати на роботу.

— Ви щиро того бажаєте? — аж не повірила Таня.- Я вам по суті геть ніхто, а ви так турбуєтеся!

Як минуло понад 5 років після смерті сина Софії і життя вдовою Тані, то Михайлівна сказала:

— Аби ти сама за цей поріг навіть не переступала! Знайди нарешті собі чоловіка! Скільки можна жити самій?

— Ой, мамо, я лиш для свого хлопчика, синочка живу. Та й нікого людського нема! — відповіла невістка.

— Тане, повір, поки ти молода, то шукай вже! Малий виросте і піде собі у своє життя, а ти що? Для кого і для чого житимеш? Сталася біда, нічого, треба йти далі!

Минуло ще пів року і Таня вже приїхала з роботи не сама, а з чоловіком, який приготував подарунки для всіх, хто жив у домі.

***

Вже минуло з того дня понад 20 років, але Таня ніколи не забуває про свою свекрухи і завжди приїздить її навідати і допомогти, вважає її своєю мамою, а дитину привчає до того, що це його бабуся і про неї потрібно добре піклуватися!

У домі Софії Михайлівни панує справжня любов та благодать, адже жінка ділиться своєю турботою з усіма і нікому нічого не жаліє. Усього їй вистачає, а навіть якщо і ні, то все дітям віддасть.

Велика родина — то сила!

Вже помер її Володимир — чоловік, який подарував їй щастя та нове життя. Разом вони прожили 24 роки.

А дітей чужих для Софії Михайлівни нема, бо вони їй всі рівні і всі улюблені.

А ви змогли б так жити, як Софія Михайлівна?

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *