Різне

Уляна мuлувалася весільною сукнею. І мудрувала, яку зачіску має зробuтu. Максuмові батькu з’явuлuся на порозі її хатu несподівано. Вurлядалu розrублені та сумні. – Уляно, тu повuнна забутu нашоrо сuна. Влаштуватu своє жuття з кuмось іншuм. Так треба

Не обрізуй русої коси

Улянині подруги вже давно носять короткі стрижки. А в неї – довга коса.

– І охота тобі бавитися з довгим волоссям? Під сороківку – вже не дівка, – піджартовували.

Не може вона позбутися своєї розкішної коси. Не може – і край. Пообіцяла колись Максимові. Він любив наспівувати: «Тільки ти роби, як вчила мати, не обрізуй русої коси. Хай вона росте густа та пишна, кучерявим хлопцям на біду…». Він був романтиком, цей зовсім не кучерявий хлопчисько.

Никодима Степановича – Максимового батька – направили в їхній район на керівну посаду. Хоча посада тимчасова, привіз сюди свою сім’ю. Дружина нарікала: в тихому містечку їй сумно. Але чоловікові не перечила.

Максима батько влаштував фотографом у районну газету. Фотокореспондент пішла у декретну відпустку.

Через дорогу від редакції – школа. Там і побачив Уляну. Уляну Дмитрівну. Вона швидше скидалася на старшокласницю, ніж на вчительку. Молоденька, тендітна. З довгою русявою косою. Коли фотографував її, червоніла. Директор розхвалював Уляну: їхня випускниця. Відмінниця. Навіть не думав, що після закінчення інституту сюди повернеться. Адже англійську чудово знає. Могла б і в обласному центрі на роботу влаштуватися. А вона попросилася до «своєї» школи.

Поки директор обсипав компліментами молоду вчительку, Максим у неї закохувався…

…Вони зустрічалися потай. Уляна не хотіла, аби в школі пліткували. Максим ще й за неї на два роки молодший.

Він любив фотографувати Уляну. Коли вітер бавився її волоссям. Коли дощові краплі впліталися в коси… Чорно-білі знімки світилися різнобарв’ям щастя і любові…

Никодим Степанович попрацював на посаді два роки. Тепер родина поверталася у рідне місто.

…Завтра вранці Максим поїде з їхнього містечка. Сьогоднішній вечір – прощальний. Падав теплий літній дощ.

– Кажуть, на щастя, – порушив мовчанку хлопець.

– Віриш у забобони?

– Вірю в дощ і наше кохання.

Максим обіцяв телефонувати і приїжджати. Вони зберегли свої почуття в таємниці. А тепер настав час усе розповісти.

– Що б не трапилось, пам’ятай: я завжди кохатиму тебе, – мовив Максим.

– Ти мене лякаєш. Що має трапитись?

– Ну… не знаю. Хтось щось нафантазує, напліткує…

Пізніше Уляна часто згадуватиме ці слова. Можливо, у Максима було якесь передчуття…

Його запросили на роботу в модну студію. Максим був справді талановитим фотографом. Крім того, власниця фотостудії – материна похресниця.

Улянині батьки були не проти майбутнього зятя. Радо приймали доньчиного кавалера. А Максимовій родині припала до душі Уляна.

Молоді планували своє життя. Воно мало бути щасливим, погідним, цікавим…

Уляна милувалася весільною сукнею. І мудрувала, яку зачіску має зробити. Чи просто косу заплести. Чи розпустити волосся. Чи придумати щось оригінальніше…

…Максимові батьки з’явилися на порозі Уляниної хати несподівано. Виглядали розгублені та сумні.

– Уляно, нам потрібно серйозно поговорити. Ти повинна… повинна забути нашого сина. Влаштувати своє життя з кимось іншим. Так треба.

– Що трапилось? Закохався в якусь модельку?

– Звісно, ні. Навіть не думай про таке. Просто, забудь Максима. Зроби це заради нього. І заради себе.

Уляна хотіла дізнатися правду. Поїхала до Максима додому. Але в квартиру її не пустили.

Хотіла щось вивідати в студії. Сказали: Максим тут більше не працює. На запитання «чому» – розводили руками.

Він так і не встиг познайомити Уляну зі своїми друзями. Тому не знала в кого що запитувати в чужому великому місті.

…У школі, в родині, знайомі та друзі перемили Уляні кісточки. Мовляв, гарна, розумна і що з того? Залишив кавалер майже перед весіллям. А вона жила у здогадках. Кохала й далі Максима. І викохувала свою косу. Він же просив не обрізувати…

Подруги повиходили заміж. Вже мали дітей. Уляна на чоловічі залицяння не звертала уваги. Минали роки… Минули залицяльники.

…Уляна збиралася на семінар-практикум вчителів англійської мови. Їде до міста, де живе Максим. Хоча, хтозна, де він зараз живе.

Від готелю до Максимового будинку було не дуже далеко. Захотіла туди пройтися. Ось і знайоме подвір’я. Підвела очі на другий поверх – там його квартира. Побачила обличчя у вікні. Максим?! Але чому так подався? Майже сивий. І наче якийсь сам не свій.

Зайшла до під’їзду. Хвилювалася. Подзвонила у двері. Тепер їй відкрили. Максимова матір упізнала Уляну.

Максим сидів на стільці. Біля нього стояв ціпок. Дивився на гостю, наче намагаючись щось пригадати. Його уст немов ледь торкнулася усмішка й відразу згасла. А, може, здалося. Знову повернувся до вікна. Втирала сльози постаріла Максимова матір.

– Уляно, ми не хотіли псувати твого життя. Не хотіли, щоб ти на щось сподівалася. Сама бачиш, який він. Максима перестріли хулігани. Повертався пізно з роботи. Мав сумку з апаратурою. Певно, думали, що в ній щось цінне. Хоча, фотоапарат був доволі дорогий. Ним і поживилися. Може, ті нелюди були нетверезі, що так сильно познущалися. А, можливо, зі злості, бо не мав при собі грошей. Донині невідомо, хто це вчинив. На Максима натрапила двірничка вранці. Якби знайшли швидше… У нього пошкоджена нога. І голова. Пам’ять майже втратив. І мова нечітка.

– Треба було все-таки тоді розповісти правду. Я думала, що Максим мене зрадив. Я всі роки жила з цією думкою.

– Ми порадилися з чоловіком і вирішили… Не тримай зла на нас. Ми й так покарані. Тяжко щодня дивитися, що сталося з твоєю дитиною. Повір…

На стіні досі висіло Улянине фото. Улюблене Максимове. Чорно-біле, на якому вітер бавиться її волоссям. Вона щасливо сміялася…

Підійшла до Максима. Торкнула за плече.

– Максиме, – покликала тихо. – Це я, Уляна.

Він непорушно сидів і дивився у вікно.

– Дозволите мені деколи навідувати його? – запитала в Максимової матері.

– Тобі про свою сім’ю треба дбати. А ми тут якось даємо собі раду.

– Нема в мене в сім’ї…

Уляна вийшла на вулицю. Підвела очі до вікна на другому поверсі. Помахала рукою Максимові. Їй знову здалося, що на його обличчі промайнула майже невидима усмішка.

…Неподалік містечка, де жила Уляна, був жіночий монастир. Збудований два століття тому. Атеїстична влада зачинила святиню на довгі роки. Часи змінилися. До монастиря повернулися черниці, молитви, прихожани.

Уляна чула розповіді про молоду черницю, яка начебто відчуває людей, їхні духовні та мирські потреби. Вона зовсім не говірка. Але багато молиться. Кажуть, її молитви помічні. А ще дарує людям свічечки. Просто підходить до когось із прихожан і дає запалену свічечку. Нічого не пояснює. Ні про що не запитує. Ці свічечки люди назвали вогниками надії.

Уляна картала себе, що досі не була в монастирі. І ось переступила поріг святині. У будний день було малолюдно. На вулиці спекотно. А тут – спокій і прохолода. Вклякла перед іконою Божої Матері. Просила Богородицю повернути Максимові здоров’я.

Молода черниця підійшла до Уляни майже не чутно. Мовчки простягнула свічечку.

– Дякую, – прошепотіла Уляна. Хотіла дещо запитати. Але черниця швидко зникла за ледь помітними бічними дверима.

Автор – Ольга ЧОРНА, за матеріалами видання “Наш День”

Джерело

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *