Подій

– Якщо замислив покинути мене – іди. Я зрозумію. Кому потрібна така жінка? – Вона не знає, що було гірше: день, проведений у лікарні, чи ця мить. Сподівалася: чоловік отямиться, пригорне її, заспокоїть. Але він пішов

Оксана вкотре їхала до столиці. Вісім років поспіль в цю пору року вона відвідує тамтешню клініку. Проходить курс реабілітації, нові обстеження та консультації. Пригадує, як співчутливо дивився на неї професор після операції. Мовляв, ми зробили усе, що залежить від медиків. Але… Оксана знала і сама: з її діагнозом – не живуть. Може, рік чи два…

Перечитала про свою недугу багато літератури, вишукувала нові методи лікування в Інтернеті. А раптом?.. Втішного було мало. Тож коли постало питання про втручання, медики не дуже й наполягали. Чоловік теж. Оксана все частіше ловила на собі розгублений, переляканий погляд Денис. Та уже прийняла рішення: вона мусить використати цей мізерний останній шанс.

Після, уже вдома, проходила виснажливий курс хімії. Вона й досі не знає, звідки бралися сили усміхатися мамі, чоловікові, маленькій доньці. І лише той вечір Оксана не забуде ніколи. Коли донька, граючись, смикнула її за волосся. Хвилясте пасмо так і зависло у малесеньких руках. За деякий час від її пишної тугої коси не лишилося й сліду. Через рік вона поїхала до Києва знову. Аналізи, обстеження, консультації.

– Наступної весни сподіваюся теж вас побачити. Повірте, не такі вже й погані ваші справи…

У голосі професора відбилася чи то втома, чи байдужість. Скільки їх у нього, таких пацієнтів? Звісно ж, вона пропустила повз вуха його останні слова: надто вже трафаретно вони прозвучали. А от ті попередні, оте «сподіваюся», – вразили її жорстокістю. Що ж, на зло цьому вченому світилу вона доживе до наступної весни.

Знесилена після чергового курсу процедур, ледь переходила кімнатою. А тут ще Денис… Помічала, як уникає її, ховаючись за роботою, як збирає крадькома речі. Коли ж він зважиться нарешті? Зважився.

– Нам треба поговорити, Оксано…

– Не треба. Якщо замислив покинути мене – іди. Я зрозумію. Кому потрібна така жінка? Вона не знає, що було гірше: день, проведений у лікарні, чи ця мить. Сподівалася: чоловік отямиться, пригорне її, заспокоїть. Та він щось пояснював, мовляв, найме для неї хорошу няню. А йому необхідно заробляти гроші: і їй на лікування, і для доньки. Підвернувся якраз вигідний контракт у Києві.

Не мала сили заперечити, мовляв, для усього цього не обов’язково оформляти розлучення. І все-таки Денис поїхав. А вона – дожила. До своєї другої після операції весни. У голосі професора якщо й не з’явилася цікавість, то, принаймні, зникла байдужість.

– Оксано, ви – молодець, – легенько стиснув у долоні її схудлі пальці.

Усю дорогу додому жінка проплакала. Згадувала ті перші дні, тижні, коли їх зі Світланкою залишив Денис. Лежала тоді цілими днями у ліжку, із заштореними вікнами. Здавалося, навіть сонячне світло, що розсікало кімнату, спричиняє біль. Їй хотілося лише одного – скоріш відійти у засвіти. Та котрогось дня до неї заїхала колишня свекруха.

– Світланка з мамою гуляють у дворі, – мовила Оксана байдуже.

Хотіла, аби ця, тепер, по суті, чужа для неї жінка, швидше пішла. Утім, свекруха і не збиралася йти.

– Я бачила їх. Але я до тебе, Оксано. Маю дещо повідомити. А саме – завтра ми з тобою поїдемо в одне село. Там живе жінка, яка лікує травами, зливає віск і…

– Ворожить? – ледь чутно вимовила Оксана. – Тільки цього мені не вистачало.

– Ні, ця жінка просто лікує, а ще, принаймні, я таке чула від інших, каже правду. І не переч мені. А про Дениса – не думай. Він учинив дуже погано, і я не хвалю свого сина.

До села вони приїхали рано-вранці. У хаті справді пахло травами. Десь у кутку кімнати мерехтів тоненький вогник свічки. Ворожка чи цілителька, Оксана не знала, як називати цю жінку, уважно розглядала «злитий» з неї віск.

– Тебе порятують тільки віра й молитва, – мовила врешті. – Я ж тобі нічим не зараджу.

– І оце все? – Оксана була розчарована.

– Усе. Справжня віра і справжня молитва. Іди до храму навіть тоді, коли, здається, й підвестися не можеш.

– А трави, якесь зілля? – Оксані не хотілося просто так піти з цієї, захованої у густих вишнях, хати.

– Добре, бери, якщо хочеш, зілля. Пий замість чаю. Не зашкодить. А ще скажи рідним – нехай дають на службу Божу за твоє здоров’я одночасно у різних храмах. І більше ніколи не закривай від світу Божого вікна. Від того, що має бути, не сховаєшся.

Уже вдома Оксані не давало спокою запитання: звідки ця жінка, яку вона раніше ніколи не бачила, дізналася про її зашторені вікна?

У неділю Оксана уперше за багато часу пішла до церкви. Тихо і лагідно дивилася на неї з ікони Мати Божа з Ісусиком на руках…

Коли Оксана приїжджала на обстеження до Києва утретє, вчетверте, вп’яте.., професор неодмінно збирав консиліум.

– Погляньте, це дивовижно, але, все-таки, що значить вчасно і вдало втрутилися.

Ось і сьогодні все повторилося.

– Оксано, вам навіть не слід залишатися на подальші обстеження у клініці. Повірте, результати справді хороші. Інколи я навіть сам не вірю. Але «хімію» мусите проходити щороку. Як і приймати ліки.

Вона вийшла з клініки на залиту сонцем вулицю. На маршрутку, що курсує з Києва до Тернополя, іти уже запізно, на вечірній поїзд – іще рано. Вирішила: купить квиток і піде у театр. Як колись, у дні студентської юності, коли вчилася у столичному виші. Неважливо, яка вистава. Театр – це свято завжди.

Загубилася у партері серед глядачів. Та щось не давало спокою, щоб сповна насолодитися виставою. Ніби відчувала чийсь погляд. Допитливий, недовірливий. Ось і антракт. Оксана поспішила до буфету випити холодної води. І раптом:

– Оксано, ти?

Денис… Скільки ж це вони не бачилися? Років два? Останній раз, коли він заїжджав до доньки на день народження, Оксана була саме у лікарні. Утім, яке це має значення – коли? До доньки Денис ще зрідка навідувався, про те ж, що обіцяв допомагати їй, Оксані, забув якось одразу після розлучення. Розпитував, що вона робить тут, у Києві, як донька.

– Зі Світланкою усе гаразд. Запитуєш, як я?

Незчулася, як з уст злетіли слова:

– Я в Києві у відрядженні.

Денис дивувався: вона працює? Звісно. Повернулася на роботу, її навіть підвищили у посаді. А як же хвороба?

– Лікарі помилилися, Денисе. Уявляєш? Поставили мені не той діагноз. У нашій медицині, на жаль чи на щастя, і таке трапляється.

– Справді. І волосся у тебе відросло. Таке ж пишне, як і до хвороби, як колись, – Денис торкнувся білявих хвиль, що спадали на Оксанині плечі.

Вона відсторонилася від руки, що колись була їй такою рідною.

– Ми ще зустрінемося, Оксано? Давай я проведу тебе на поїзд. Або ще краще заночуй у мене, поїдеш додому завтра. Ми ж усе-таки не чужі.

Розказував, що живе сам, якось і досі ні з ким не склалося. Часто згадує її, Оксану. Може, їм спробувати усе спочатку? Тим паче, що не така вже у нього й престижна робота у Києві…

Так часто згадував, що аж ніколи не міг зателефонувати, подумала. А вголос сказала:

– Тобі пора, Денисе, антракт закінчується. Я ж, мабуть, на другу частину вистави не піду. Ще маю з деким зустрітися. А те, що ми з тобою не чужі… Та, мабуть, уже й не рідні. Спішила до виходу, не оглядаючись. Для чого їй була потрібна ця брехня? Цей вираз розгубленості на його обличчі? Зупинилася на мить перед дзеркалом. Вийняла з сумочки гребінець, причесалася.

Денис так і не зрозумів, що у неї на голові перука. Оксана ще вагалася, чи купувати цю річ – дорого. Зате – як справжня і не відрізниш, що це не її волосся. На вулиці падав дощ. Бринів у повітрі озоном та віддаленими пахощами бузку. Оксана вдихнула на повні груди. Минув ще один, відібраний у хвороби, прожитий нею день. А решта? А решта – віра і молитва…

Автор – Зіна КУШНІРУК, за матеріалами видання “Наш День”

Фото ілюстративне – Freepik

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *