І знову плаче наша Україна, бо знов хоронить мати сина…І хоч загинув нині він один, але ж то був саме її син.

І знову плаче наша Україна, бо знов хоронить мати сина…І хоч загинув нині він один, але ж то був саме її син.Це була в неї мамина надія, така весела і крилата мрія,Живила душу і злітала до небес, та він загинув, не воскрес.Нічим не виміряти горе, воно безкрайнє наче море…Маєм війну, бої тривають, герої ніби не вмирають,Та все ж хоронимо їх ми. Тих, що стоять за нас грудьми.І відлітають їхні душі, а біль ніхто вже не заглушить…Як жити матері віднині? Бійці скандують: «Слава Україні»!До неї вже прийшла весна, її живуча сила чарівна,Зійшла на землю, радує травою, а мати заніміла над труною…Стоїть, весни не відчуває, свідомість дійсності вже не сприймає,»Герої не вмирають», та чи для неї ці тепер слова?Здіймає руки і благає неба: живий потрібен син, героя їй не треба!»О, Боже! В чім моя провина? Моє життя візьми, моє, не сина!»Рвалося серце, щем, і небо враз заплакало рясним дощем…»

© Ніна Погонець

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *